Щоб зрозуміти, чому підрозділ вірмен опинився під німецьким прапором у 1942 році, треба повернутися майже на тридцять років назад, до весняного ранку в Константинополі, коли османська влада почала арештовувати вірменських інтелектуалів, священників і лідерів громади. Те, що відбувалося протягом наступних кількох років, було систематичним знищенням вірменського населення Османської імперії: депортації до сирійської пустелі, масові вбивства, марші голоду. Оцінки кількості загиблих коливаються приблизно від 664 000 до 1,5 мільйона, а більшість серйозних істориків сходяться на цифрі близько 1-1,2 мільйона. Вірменська нація, що постала з 1923 року, не була нацією на своїй землі: це була нація, розсіяна Кавказом, Близьким Сходом, Європою і зрештою Америкою.

Це важливо для нашої історії цілком конкретно. Майже кожна постать, що з'являється далі в цій книзі (Гарегін Нжде, Драстамат Канаян, рядові солдати, які наповнили лави Легіону), була сформована цією подією, або як безпосередній вцілілий, або як людина, вихована в її тіні. Бездержавність стала для покоління вірмен не абстракцією, а пережитим станом. А для певного типу політичного мислення вона породила нагальний, часом відчайдушний розрахунок: будь-яка сила, готова допомогти відновити батьківщину, була силою, з якою варто говорити, незалежно від того, у що ще ця сила вірила чи що робила.