Вивчення фізичної варіації людини в дев'ятнадцятому й на початку двадцятого століття становить важливий, хоча нині істотно переглянутий розділ історії науки. У цей період фізичні антропологи намагалися кількісно описати різноманітність людства, застосовуючи стандартизовані вимірювання до людського тіла та порівнюючи ці вимірювання між географічними популяціями.

Дослідники вимірювали черепи, обличчя, тіла, кінцівки та пігментацію, перетворюючи свої спостереження на числові виміри й математичні індекси, що дозволяли порівнювати регіональні вибірки. В Європі такий підхід сприяв появі історичних морфологічних класифікацій, як-от нордичний, альпійський, середземноморський, динарський і східнобалтійський типи.

Ці класифікації слід розуміти як історичні антропологічні типології, а не як окремі біологічні раси в сучасному науковому розумінні. Нині відомо, що варіація людини є безперервною, такою, що перекривається, і формується історією популяцій, генетикою, розвитком, середовищем та міграціями.

Класична антропометрія виросла з ширшого проєкту дев'ятнадцятого століття із застосування кількісних, статистичних методів у біології та медицині. Вона спиралася на ту саму культуру вимірювання, що породила порівняльну анатомію, краніометрію та ранню біометрію. Такі дослідники, як Поль Брока у Франції, Рудольф Мартін у Німеччині, Жозеф Деніке і Вільям З. Ріплі у Франції, Британії та Сполучених Штатах, створили великі порівняльні масиви даних і намагалися стандартизувати інструменти та процедури, щоб вимірювання, зроблені різними дослідниками в різних країнах, можна було змістовно порівнювати.

Проте класична антропометрія залишається історично важливою. Її вимірювання, інструменти, термінологія та масиви даних дають уявлення про те, як учені намагалися задокументувати географічні закономірності морфологічної варіації людини до розвитку сучасної популяційної генетики, а її історія також показує, як методи, що здаються кількісними, все ще можуть створювати категорії, які не витримують пізнішої наукової перевірки.